<< Главная страница

СЛОВО ПРО IГОРIВ ПОХIД



Категории Va ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Героïчна поема Почнемо, браття, пiсню невеселу Словами призабутими старими Про Iгорiв згорьований похiд. Почнемо не за вимислом Бояна, А просто, як насправдi все було. Коли Боян, цей вiщий соловейко, Спiвав комусь осанну величальну, То бiлкою носився по деревах, Землею — сiрим вовком, а в пiдхмар'ï Орлом могутнiм клекiтно ширяв. Згадавши про усобицi колишнi, Пускав вiн десять соколiв на зграю Прекрасних лебедiв, що линули вгорi, I князевi, чий сокiл найспритнiший, Вiн пiсню попереду дарував. Спiвав хвалу старому Ярославу; Або Мстиславу, мужньому iз мужнiх, Який зарiзав велетня Редедю; Або Роману, сину Святослава... Так, мовби десять соколiв, на струни Пускав вiн вiщi пальцi, й рокотали Самi тi струни — славили князiв. Почнемо з Володимира. Й розкажем Про Iгоря, що вигартував розум Немiряною силою своєю I вигострив вiдвагою, як меч. Повiдаєм, як, сповнившись завзяття I болю за страждальну рiдну землю, Одчайний князь полки своï хоробрi На землю Половецькую водив. Бояне, соловiю днiв минулих! Якби ж похiд цей ти ощебетав, Стрибаючи по дереву уяви, Злiтаючи думками попiд хмари, Сплiтаючи у пiсню сущу славу Й сягаючи Троянових часiв! Ти б заспiвав про Iгоря: Не буря несе над степом соколiв — Вороння летить до Дону, чуючи бiду. Або почав би, Велесiв нащадку: Iржання коней чути за Сулою, Б'ють дзвони в Києвi, у Новгородi сурми Похiд скликають, стяги над Путивлем Загравами тривожно лопотять... Жде Iгор брата милого в Путивлi. Примчав i мовив Всеволод буй-тур: Один ти в мене, Iгорю, мiй брате; Порада i розрада ти моя! Сiдлай же, князю, конi своï бистрi, Бо вже моï осiдланi стоять Попереду пiд Курськом, наготовi. Моï куряни — воïни умiлi: Пiд трубами сповитi, iз шоломiв Напоєнi й згодованi зi списа; Дороги та яруги ïм вiдомi; В них луки пружнi, повнi сагайдаки I шаблi гострi — волос перетнуть. Вовками скачуть в полi i шукають Собi та князю слави й перемоги!.. На сонце Iгор глянув i жахнувся — Все вiйсько враз покрилося пiтьмою! I мовив Iгор: Браття i дружино! Забитим краще буть, нiж полоненим. Тож сядьмо, браття русичi, на коней, Щоб глянуть на великий синiй Дон!.. Й таку незборну Iгор мав жадобу Дiстатись Дону, спробувати Дону, Що геть йому знамення заступила. Бажаю, — мовив, — списа поламати Край поля Половецького iз вами, Хоробрi, мужнi русичi! Загину Або шоломом Дону зачерпну! Вступивши у стремено золотеє, Вiн полем рушив. З ним — уся дружина. Ïм темрява дорогу заслонила, Вiд стугону, що линув звiдусiль, Збудилось птаство, звiрi розкричались, А див гукнув iз чорних верховiть, Щоб чули Волга, Сурож та Посулля, Помор'я, Корсунь i Тмуторокань. I половцi посунули до Дону; Мов лебедi сполоханi, ячали Кибитки незлiченнi опiвночi... До Дону Iгор воïнiв веде! Вороння чорне клякне на деревах, Вовки в яругах бродять. Клекотають Орли у небi. Зляканi червоним, Лисицi тонко брешуть на щити... О Руська земле, ти вже за горою! Пiтьма свiтлiє. Вранiшня зоря Встає над полем, маревом повитим. Стих соловей. Вороння крик зняло... Тут русичi червоними щитами Степ перекрили, прагнучи собi Звитяг i честi, Iгоревi — слави. У п'ятницю схрестилися мечi. Здригнулись половцi, змiшалися, побiгли! Розсипавшись, мов стрiли, по степу, Помчали русичi чарiвних половчанок, А з ними — золото, єдваби, оксамит; Кожухами, опанчами, парчею Та iншим узороччям половецьким Вимощували шлях через болота... Багровий стяг, бiляста хоругов, Бунчук червоний й ратище срiбляне Хороброму дiсталися звитяжцю. Дрiма в степу Олегове гнiздо. Далеко залетiли соколята! Для кривди не народженi вони Нi беркуту, нi кречету, нi круку, Iм'я якому — дикий половчанин! Кончак бiжить, неначе сiрий вовк; Гзак поспiшає вслiд йому до Дону. На другий день, заледве розсвiло, Кривавi зорi згубу провiстили. Вiд моря чорнi хмари потяглись, Чотири сонця прагнучи покрити; Спахнули синi блискавки... Ой бути Страшному грому! Стрiлами iти Дощу вiд Дону. Списам поламатись Й мечам пощербитись об крицевi шоломи На рiчцi на Каялi, бiля Дону! О Руська земле, ти вже за горою!.. Тут дужий вiтер, Стрибожiв онук, Вiйнув iз моря стрiлами в обличчя Полкам черленим, Iгоревим воям. Земля здригнулась, спiнились рiчки, I курява знялася над полями! Лопочуть стяги — половцi iдуть Вiд Дону i вiд моря... Звiдусюди Хоробре руське вiйсько обступили; Степ перекрили кличем бойовим; А русичi — червоними щитами. Яр-туре Всеволоде, ти спинив грудьми Лихе порiддя. Стрiлами проймаєш, Гримиш мечем. Де зблисне твiй шолом, Там голови поганi половецькi Летять на землю. Кованi шоломи Поскiпанi тобою, ярий туре!.. О миле браття, в сiчi вiн забув Про тиху славу, отчий княжий стiл I Глiбiвну — дружиноньку вродливу, Що жде його в Чернiговi далекiм!.. Були вiки Трояновi; лiта Старого Ярослава проминули; Олег мечем усобицi кував I стрiли сiяв — гордий Гориславич. Це вiн вступив в стремено золоте У городi своïм Тмутороканi, I дзвiн той Всеволод у Києвi почув, А Володимир чув його в Чернiговi Й ворота навiть вранцi замикав. Це ж за його обиди похвальба Бориса Вячеславича поклала На березi Канини. Звiдтiля ж Повезли Iзяслава до Софiï На вiчний спокiй в Києвi святому... Був смутний час. Насiяв князь Олег Чимало лиха, й виросли роздори, I згинуло незлiчено добра Народу руського — Даждьбожого онука. В крамолах, в мiжусобицях лягло Людей немало. Рiдко орачi, Йдучи за плугом, голос подавали. Зате ворони каркали щодня На трупах, непохованих у полi... Страшнi були тi битви. Ця ж така, Якоï ще нiколи не бувало! Вiд рання аж до вечора i знов Од вечора до рання — свищуть стрiли, Гримлять мечi об крицевi шоломи Й ламаються скривавленi списи У полi незнайомiм Половецькiм... Копитами поорана земля Кiстьми була засiяна i щедро Полита кров'ю: тугою зiйшли Вони в тобi, о страдна Руська земле! Над ранок знявся в полi шум i дзвiн — Ковуïв Iгор в сiчу завертає, Йдучи на помiч Всеволоду-брату. День бились. Два. Ополуднi на третiй Упали мертво Iгоревi стяги, Й два брати розлучились на Каялi. Не стало тут кривавого вина; Скiнчили учту русичi хоробрi: Впоïли свата й поряд полягли За землю Руську. Трави сум схилив, I дерево в жалобi приклонилось... Настала, браття, тужная пора; Пустиня руську силу подолала. Ввiйшла обида у Даждьбожiв рiд, Ступила Дiва по землi Трояна I заплескала крилами край Дону, Прогнавши золотi часи. Не йшли князi в походи в дикий степ, Бо мовив брат до брата гордовито: Оце моє, i те — також моє. Дрiбне самi великим нарекли Й з крамолою надовго побратались. А бiсове порiддя звiдусiль Пiшло на Руську землю безборонне. Далеко мужнiй сокiл залетiв, Ворон б'ючи, — заледве не до моря! Не воскресити Iгоревих воïв, Русi щитами ïм не затулить! Помчали з кличем вбивство i грабiж, Линули пломiнь з огняного рогу. I жони руськi вмилися слiзьми: Уже нам милих лад не приголубить, Нi здумати, нi вгледiти очима: Уже нам срiбла й золота не знати... I стогоном озвався скорбний Киïв, Чернiгiв же напастi опосiли. Розлився жаль великий по Русi Й прорiс печаллю буйною повсюди. Князi кували смуту. А земля Стогнала пiд копитами поганих. Хоробрi Святославичi бiду На рiчцi на Каялi розбудили, Яку приспав був грiзний Святослав Мечами харалужними своïми. Це вiн навiв полки своï мiцнi На землю Половецьку, притоптавши Яри й горби; озера скаламутив I висушив болота i струмки. А хана Кобяка iз Лукомор'я, Як вихор, вихопив у вiйська на очах. I впав Кобяк у Києвi, в дитинцi Великого звитяжця Святослава. I греки, i морава, й венецiйцi Хвалу спiвають князю Святославу I гудять Iгоря, що силу потопив На днi Каяли, рiки половецькi Засипав руським скарбом золотим I пересiв iз княжого сiдла В сiдло раба, невольника простого. Стоять пониклi вдови на валах, Вiднинi ïм веселощiв не знати. У Києвi на горах Святослав Побачив сон страшний i дивовижний. Iзвечора, — повiдав, — тiльки лiг, Мене укрили чорним покривалом Й дали напитись синього вина, Отрутою замiшаного густо. I сипали з поганських сагайдакiв На груди перли й нiжили мене. А терем був без стелi та верха... В бору Киянi та на Оболонi Всю нiч ворони Бусовi кричали I зграями летiли над Днiпром. Бояри князю мовили на те: Твiй розум, батьку, туга полонила; Два соколи iз отчого стола Злетiли, щоб сягнуть Тмутороканi Або шоломом Дону зачерпнути. I вже ïм крила шаблi повтинали, А ïх самих попутали залiзом. Стояла тьма у скорбний третiй день: Два сонця змеркли, згасли два багрянi Твоï стовпи. Пiтьмою огорнулись Два юнi мiсяцi — Олег та Святослав Й занурились у море. На Каялi Важуча тьма покрила бiлий свiт. I половцi, мов хижiï гепарди, Розбiглись безборонне по Русi. Уже хула злетiла на хвалу, Насильство напосiлося на волю, I Дiва ополчилася на Русь. Над морем синiм готки молодiï, Подзвонюючи золотом, спiвають Про битву на Каялi та про Буса, Розп'ятого Вiнiтаром, й лелiють Вiдплату Шарукановiй ганьбi. А ми — дружина — в тузi та печалi! Й тодi великий мудрий Святослав Промовив слово, змiшане з сльозами: Братове милi, дiтоньки моï, Вiдважний Iгорю i Всеволоде-туре, Зарано меч ви гострий пiдняли На землю Половецьку — i без слави Поганську кров у сiчi пролили. Серця хоробрi вашi гартувались У мужностi й жорстокiй боротьбi. Небоï любi, що ж ви натворили На срiбну сивину мою! Куди подiлись влада й многораття Чернiгiвського брата Ярослава З вельможами й могутами його, З татранами й ольберами швидкими, Що тiльки з захалявними ножами Полки ворожi кличем побивають, Видзвонюючи в прадiдiвську славу? Сказали ви:Мужаймося самi. Минулу славу вiзьмемо з собою, Прийдешню теж подiлимо на двох! А чи не мiг i я помолодiти? Коли линяє сокiл, то не дасть Свого гнiзда й сильнiшому в обиду. Бiда — князi менi не пiдмогають; Нiнащо обернулася година. Вже на Сулi у Римовi кричать Од шабель половецьких. Переяслав Стiкає кров'ю Глiбового сина На тугу й на печаль менi!.. Промовивши це слово золотеє, Князь важко сиву голову схилив. Великий княже Всеволоде! Мислю Замало з Володимира лiтать — Пора вже отчий стiл попильнувати! Тобi пiд силу Волгу розкропити Мiцними опачинами i з Дону Шоломами всю воду перелить. Коли б прийшов, за красну половчанку Платили б по ногатi, а за бранця — Найбiльше по рiзанi. Ти ж бо можеш Живими диво-стрiлами стрiляти — Це Глiбовими мужнiми синами! Буй Рюриче, Давиде невгамовний! Чи то не вашi золотi шоломи По кровi плавали й дружинники хоробрi, Мов тури, рикали, пораненi у сiчi На полi незнайомому, чужому? Вступiть, володарi, в стремена золотi За горе краю Руського, за рани Кривавi князя Iгоря! Могутнiй Осмомисле Ярославе! Високий злотокований твiй стiл; Залiзними полками ти пiдпер Угорськi гори, мiцно заступивши Дорогу королевi. Ти замкнув Ворота на Дунаï, через хмари Метаючи камiння i пустивши По синьому Дунаю кораблi. Гроза твоя далеко долiта; Ти одчиняєш Києву ворота I з Галича готуєшся стрiлять Заморського султана. Господарю! Стрiляй мерщiй поганця Кончака За горе краю Руського, за рани Кривавi князя Iгоря! Романе мужнiй! Дух тебе веде На подвиги великi. Ти ширяєш, Мов сокiл, на розбурханих вiтрах, У смiлостi змагаючись з орлами. У тебе є залiзнi юнаки В латинських обладунках. Де промчали Гула земля. Литовцi i ятвяги, Дремели й половцi покидали списи I голови покiрно приклонили Пiд ïхнi харалужнiï мечi... А Iгоревi свiт уже померк, I дерево в печалi ронить листя: Поганi скрiзь — по Росi й по Сулi. Не воскресити Iгоревих воïв, Русi щитами ïм не затулить! Дон, князю, кличе! Помсти вимагає Пролита всує Ольговичiв кров! Мстиславичi Волинськi — шестикрильцi З хороброго i знатного гнiзда! Хiба не в герцях влади домоглися? Навiщо ж вашi золотi шоломи, Списи ляхiвськi й кованi щити? Загородiть же стрiлами меткими Ворота Полю, меч свiй пiднiмiте За горе краю Руського, за рани Кривавi князя Iгоря! Уже Сула срiблясте не тече Для мiста Переяслава. Двiна Болотом стала грiзним полочанам Пiд кличем ворога. Один лиш Iзяслав, Василькiв син, попробував мечами Литовськiï шоломи й погубив Велику славу дiдову, а сам Лишився пiд черленими щитами В скривавленiй столоченiй травi. I мовив тихо: Воïнiв моïх Прикрили птицi крилами, а звiрi Злизали кров... I поруч не було Нi брата Брячислава, анiкого. Самотнiй душу боговi вiддав — Скотилася перлиною-сльозою... Печаль велика Полоцьк пойняла, I труби заридали городенськi. О Ярославе й iншi молодцi — Олеговi онуки по крамолi! Схилiть своï знамена, повкладайте Своï мечi пощербленi у пiхви, Бо вже ви навiть дiда обскакали! Це ви поганськi орди привели На землю Руську, на дiла Всеслава. Усобицi — ось брама, крiзь яку Ввiйшла гвалтовнiсть люта половецька! На сьомому Трояновому вiцi Всеслав на Дiву жереба метнув. Обпершись на повсталих, у сум'яттi Доскочив хитро Києва i списом Дiткнувсь великокняжого стола. Опiвночi, злякавшись Iзяслава, Лишив киян i тишком, наче звiр, З-пiд Бiлгорода шаснув i розтанув У синiй млi. Вiн тричi увiрвав Примхливе щастя: Новгород узявши, Розбивши давню славу Ярослава I вовком перебiгши до Немиги. По рiчцi стелять голови-снопи Й молотять харалужними цiпами. На тiм току життя своє кладуть, Од тiла грiшну душу одвiвають. Немижинi кривавi береги Засiянi не зерном, а кiстками Хоробрих краю Руського синiв. Всеслав удень судив i напучав, Удiли роздавав княжатам, А нiччю бiгав вовком по Русi: Допоки пiвень тричi прокричить, Iз Києва домчить Тмутороканi I сонцевi дорогу перейде. Йому задзвонять в Полоцьку, а вiн Той дзвiн ранковий в Києвi почує... Хоч вiщою душа його була, А тiло дужим, лиха натерпiвся. Йому Боян наш, мудрий та веселий, Колись-бо мовив приспiвку таку: I хитрому, й кмiтливому, I чаклуну умiлому Суд божий не минуть. О Руська земле! Ти iще не раз Зiтхнеш печально, з тугою згадавши Годину давню й велетiв князiв! Було, старого князя Володимира До Києва нiчим не прикуєш... I нинi встали Рюриковi стяги, Й Давидовi розпрямились хорогви; Та в рiзнi боки мають тi знамена... Списи ж спiвають, браття, на Дону! Голосить Ярославна на зорi, Кигичучи, мов чайка, примовляє: Зигзицею до Дону полечу, Вмочу рукав шовковий у Каялу I рани князю витру на його Могутньому порубаному тiлi. В Путивлi, на високiм заборолi Голосить Ярославна, примовляє: Вiтриле, вiтре, Стрибоже швидкий, Навiщо мечеш стрiли половецькi На воïв мужа милого мого? Хiба не досить вiяти вгорi, Ширяти попiд хмарами важкими, Гойдаючи на морi кораблi? Навiщо ж ти веселощi моï По сивiй ковилi розвiяв? В Путивлi, на високiм заборолi Голосить Ярославна, примовляє: Славутичу! Крiзь гори кам'янi Пробився ти у полi Половецькiм. Лелiяв Святославовi човни До полку Кобякового. Могуте! Менi з неволi ладу прилелiй, Щоб я не слала слiз йому на море. В Путивлi, на високiм заборолi Голосить Ярославна, примовляє: О сонце ясне, лагiдне усiм! Навiщо, красне, променi жагучi Простерло ти в безводному степу На воïв мужа милого мого, Звело ïм луки спрагою, стягнуло Журбою сагайдаки?.. На зорi Заграло море, смерчi потяглися Iмлою в степ: то Iгоревi бог Таким знаменням вказує дорогу На землю Руську з тяжкого полону. Погасла черлень вечора. Пiтьма Лягла густа на землю Половецьку... Не спиться князю Iгорю, в думках Вiн поле дике мiряє вiд Дону Аж до Дiнця... Тут половець Овлур На коней тихо свиснув за рiкою, Даючи князю гасло! Застогнала Суха земля, травою шум пiшов, I вежi половецькi похитнулись. Князь Iгор — горностаєм в очерет, На воду — бiлим гоголем; упав На буй-коня i соколом швидким В iмлi полинув, лебедя та гуску Собi забивши спритно на вечерю. Якщо князь Iгор соколом летiв — Овлур подався вовком, отрусивши Студенi роси. Коней пiдiрвали, Коли добiгли лугу при Дiнцi. Донець радiє, Iгоревi каже: Ти, князю, нинi величi зажив; Кончак — неслави; Руськая земля — Веселощiв, померклих на Каялi! I мовить Iгор: Донче, славен будь За те, що князя хвилями лелiяв, Траву зелену слав йому пiд ноги, Вдягав iмлою теплою у шатрах Гаïв зелених, гоголем стерiг На чистих плесах, чайкою — на лузi, I тернами густими — на вiтрах. А Стугна не така була. Розлившись од весняних ручаïв I кровi мертвих воïнiв, закрила В своïх темнинах князя Ростислава. Заплакала по мужнiм юнаковi Княгиня-мати. Квiти похилились, I дерево в жалобi приклонилось... То не сороки, зляканi орлом, Заскрекотали — Iгоревим слiдом Спiшить Кончак iз Гзаком. Причаïлись На вiттi чорнi ворони, замовкли Сороки й галки. Полози однi Повзуть неквапно в травах порудiлих. Стукочуть дятли, вказуючи путь Додому князю Iгорю, пiснями Свiт провiщають радо солов'ï. I каже Гзак сердито Кончаковi: Коли вже сокiл вирвався — вб'ємо Соколича стрiлою золотою! Кончак же мовить Гзаковi лукаво: Коли вже сокiл вирвався — скрутим Соколича дiвочою красою. I буркнув Гзак похмуро: Окрутить Не мудре дiло, тiльки ж нам тодi Не бачити не те що сокiльця, А й красноï дiвицi! Це гнiздо Нас битиме i в полi Половецькiм. Колись Боян, — премудрий пiснетворець Славетних Ярославових часiв, — Сказав про Святославовi походи: Хоч тяжко головi не на плечах, Та тiлу також зле без голови. Отак i краю Руському нелегко Без Iгоря, Олегового внука. Сiяє сонце ясне в небесах — Князь Iгор в Руську землю повернувся! — Лунає спiв дiвочий на Дунаï I в'ється аж до Києва за море. Вже Iгор ïде Боричевим, радий Вклонитись чудотворнiй Пирогощiй. Всмiхнулась Русь крiзь сльози та печаль! Старим князям осанну проспiвавши, Хвалу спiвати можна й молодим: Хай славнi будуть Iгор Святославич, Буй-тур вiдважний Всеволод i юний Князь Володимир Iгорович! Слава Усiм князям хоробрим i дружинi, Що землю рiдну пильно бережуть! (Переспiв Василя Шевчука.)
СЛОВО ПРО IГОРIВ ПОХIД


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация