<< Главная страница

Слово про похIд IгорIв, Iгоря, сина Святославового, внука Олегового



Категории Va ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал [* Напiвжирним курсивом видiлено переклад тих слiв, словосполучень i фраз, якi розглянутi в цiй працi.] Чи не годилося б нам, браття, почати старими словами ратних повiстей повiсть про похiд Iгорiв, Iгоря Святославича? Початися ж цiй пiснi за подiями нашого часу, а не за думкою Бояновою. Боян-бо мудрий, якщо кому хотiв пiсню творити, то розливався думкою по дереву, сiрим вовком по землi, сизим орлом пiд хмарами, пам'ятав-бо, як сказав вiн, давнiх часiв битви. Тодi пускав десять соколiв на зграйку лебедiв: котрого [лебедя] наздоганяє, той далi пiсню спiває старому Ярославу, хороброму Мстиславу, який зарiзав Редедю перед полками касозькими, красному Романовi Святославичу. Боян же, браття, не десять соколiв на зграйку лебедiв пускав, а своï мудрi персти на живi струни накладав, вони ж самi князям славу рокотали. Почнем же, браття, повiсть цю вiд старого Володимира до нинiшнього Iгоря, який вiдтягнув ум твердiстю своєю i погострив серця свого мужнiстю. Сповнившись ратного духу, навiв своï хоробрi полки на землю Половецьку за землю Руську. Тодi Iгор глянув на свiтле сонце й побачив вiд нього тьмою всiх своïх воïнiв прикритими. I сказав Iгор до дружини своєï: Браття i дружино! Краще ж потятим би бути, нiж полоненим бути. То ж сядьмо, браття, на своïх борзих коней та побачимо синього Дону!. Спало князю на ум бажання (i жадання йому знамення заступило) скуштувати Дону великого. Хочу-бо, сказав, списа переломити кiнець поля Половецького, з вами, русичi, хочу голову свою покласти або попити шоломом з Дону. О, Бояне, солов'ю старого часу! Коли б ти цi походи ощебетав, скачучи, солов'ю, по мисленому дереву, лiтаючи розумом попiд хмарами, звиваючи слави обох половин цього часу, линучи стежкою Трояновою через поля на гори! Спiвати треба пiсню Iгоревi, того (Велеса) внуку: Не буря соколiв занесла через поля широкi галки стадами бiжать до Дону великого. Або заспiвати треба, мудрий Бояне, Велесiв внуче: Конi iржуть за Сулою дзвенить слава в Києвi; труби трублять у Новгородi стоять стяги в Путивлi. Iгор жде милого брата Всеволода. I сказав йому вiдважний тур Всеволод: Один брат, один свiт свiтлий ти, Iгорю! Обидва ми Святославичi! Сiдлай, брате, своïх борзих коней, а моï ж готовi, осiдланi пiд Курськом ранiше. А моï ж куряни досвiдченi воïни: пiд трубами повитi, пiд шоломами виплеканi, кiнцем списа згодованi, путi ïм вiдомi, яруги ïм знайомi, луки у них тугi, сагайдаки вiдкритi, шаблi вигостренi; самi скачуть, як сiрi вовки в полi, шукаючи собi честi, а князю слави. Тодi вступив Iгор-князь в золоте стремено i поïхав по чистому полю. Сонце йому тьмою путь заступало; нiч, стогнучи йому битвою, птахiв розбудила; свист звiриний пiднявся: потривожений Див кричить на верху дерева, велить послухати землi незнанiй Волзi, i Помор'ю, i Посуллю, i Сурожу, i Корсуню, i тобi, тмутороканський iдоле! А половцi невторованими дорогами побiгли до Дону великого; кричать вози опiвночi, мов лебедi розполоханi. Iгор до Дону воïнiв веде. Уже-бо бiду його стережуть птахи по дуб'ю, вовки битву пiдстерiгають по яругах, орли клекотом на костi звiрiв зовуть, лисицi брешуть на черленi щити. О руська земле, уже ти за горою! Довго нiч темнiє: ранкова зоря сховалася, туман поля покрив. Щебет солов'ïв заснув, гамiр галок пробудився. Русичi великi поля черленими щитами перегородили, шукаючи собi честi, а князю слави. З раннього ранку в п'ятницю потоптали вони поганськi полки половецькi i, розлетiвшись стрiлами по полю, помчали красних дiвчат половецьких, а з ними золото, i паволоки, i дорогi оксамити. Покривалами, i опанчами, i кожухами почали мости мостити по болотах i багнистих мiсцях, i всякими узорчастими тканинами половецькими. Черлений стяг, бiла хоругов, черлений бунчук, срiбне древко списа хороброму Святославичу. Дрiмає в полi Олегове хоробре гнiздо. Далеко залетiло! Не було воно для кривди породжене нi соколу, нi кречету, нi тобi, чорний вороне, поганський половчине! Гзак бiжить сiрим вовком, Кончак йому дорогу показує до Дону великого. Другого дня вельми рано кривавi зорi свiтанок провiщають; чорнi хмари з моря iдуть, хочуть прикрити чотири сонця, а в них трiпочуть синi блискавки. Бути грому великому! Iти дощу стрiлами з Дону великого! Тут списам поламатися, тут шаблям погримiти об шоломи половецькi на рiчцi на Каялi, бiля Дону великого! О руська земле, уже ти не за горою! Ось вiтри, Стрибожi внуки, вiють з моря стрiлами на хоробрi полки Iгоревi. Земля гуде. Рiки каламутно течуть. Порохи поля прикривають. Стяги розвiваються. Половцi йдуть вiд Дону i вiд моря, i з усiх сторiн руськi полки обступили. Дiти бiсовi гучним криком поля перегородили, а хоробрi русичi перегородили черленими щитами. Смiлий туре Всеволоде! Ти стоïш в оборонi, прискаєш на воïнiв стрiлами, гримиш об шоломи мечами харалужними. Куди тур поскакав, своïм золотим шоломом посвiчуючи, там лежать поганськi голови половецькi. Поскiпанi щаблями гартованими шоломи оварськi тобою, смiлий туре Всеволоде! Нехтуючи рани, дороге браття, забувши почестi i життя, i мiста Чернiгова отчого золотого стола, i своєï милоï жони красноï Глiбiвни звички i вдачу. Були вiки Трояновi, минули лiта Ярославовi; були походи Олеговi, Олега Святославича. Той-бо Олег мечем крамолу кував i стрiли по землi сiяв. Вступає вiн у золоте стремено в мiстi Тмутороканi, i той дзвiн чув давнiй великий Ярославiв син Всеволод, а Володимир кожного ранку вуха закладав у Чернiговi. Бориса ж В'ячеславича слава на суд привела i на зелений килим Канина поклала за кривду Олегову, хороброго й молодого князя. З тiєï ж Каяли Святополк погойдав отця свого межи угорськими iнохiдцями до святоï Софiï, до Києва. Тодi, за Олега Гориславича, сiялося i проростало усобицями, гинуло надбання Дажбожого внука, у княжих крамолах вiки людям укорочувалися. Тодi по руськiй землi рiдко ратаï покрикували, але часто ворони каркали, трупи мiж собою дiлячи, а галки свою розмову вели: хочуть полетiти на поживу. То було в тi битви i в тi походи, а такоï битви не чувано! З раннього ранку до вечора, з вечора до свiтанку летять стрiли гартованi, гримлять шаблi об шоломи, трiщать списи харалужнi у полi незнанiм, серед землi Половецькоï. Чорна земля пiд копитами кiстьми була засiяна, а кров'ю полита тугою зiйшли вони по Руськiй землi. Що там шумить, що там дзвенить рано-вранцi перед зорями? Iгор полки завертає, бо жаль йому милого брата Всеволода. Билися день, билися другий, третього дня пiд полудень упали стяги Iгоревi. Тут два брати розлучилися на березi бистроï Каяли; тут кривавого вина не вистачило, тут пир скiнчили хоробрi русичi: сватiв напоïли, а самi полягли за землю Руську. Никне трава iз жалощiв, а дерево з тугою до землi схилилося. Бо вже, браття, невесела година настала, уже пустиня вiйсько поглинула. Постала обида у вiйськах Дажбожого внука, вступила дiвою на землю Троянову, захлопала лебединими крилами. На синьому морi бiля Дону хлопаючи, розбуди добрi часи! Боротьба князiв iз поганцями минулася, сказав-бо брат брату: Це моє, а те моє також. I почали князi про мале це велике мовити, i самi на себе крамолу кувати, а поганцi з усiх сторiн приходили з перемогами на землю Руську. О, далеко зайшов сокiл, птахiв б'ючи, до моря! А Iгоревого хороброго полку не воскресити! За ним заголосила Плачниця, i плач поскакав по Руськiй землi, печаль людям розкидаючи. При полум'яному розi жони руськi заголосили, промовляючи: Уже нам своïх милих лад нi мислею змислити, нi думою здумати, нi очима зглядiти, а золота i срiбла того нi трохи не поголубити. I застогнав-бо, браття, Киïв тугою, а Чернiгiв напастями. Горе розлилося по Руськiй землi, печаль велика тече серед землi Руськоï. А князi самi на себе крамолу кували, а поганцi самi, з перемогами набiгаючи на Руську землю, брали дань по бiлцi вiд двора. Тiï-бо два хоробрi Святославичi, Iгор i Всеволод, уже насилля розбудили, яке приспав був отець ïхнiй Святослав грiзний великий киïвський битвою. Вiн приборкав його своïми сильними полками i харалужними мечами, наступив на землю Половецьку, притоптав горби i яруги, скаламутив рiки i озера, висушив потоки i болота, а поганського Коб'яка iз лукомор'я вiд залiзних великих полкiв половецьких, як вихор, вихопив. I упав Коб'як у мiстi Києвi, у гридницi Святославовiй. Тут нiмцi i венецiйцi, тут греки i морава спiвають славу Святославу, осуджують князя Iгоря, який потопив здобуте на днi Каяли, рiчки половецькоï. Руського золота насипали! Тут Iгор-князь пересiв iз сiдла золотого та в сiдло невiльниче. Засмутилися по мiстах заборола, i веселощi поникли. А Святослав мутний сон бачив у Києвi на горах. У цю нiч, з вечора, вкривали мене, сказав, чорним покривалом на кроватi тисовiй, черпали менi синє вино, з отрутою змiшане, сипали менi з порожнiх сагайдакiв поганцiв-союзникiв великi перли на груди i пестили мене. Уже дошки без стовпа в моïм теремi золотоверхiм. Усю нiч з вечора Бусовi ворони каркали бiля Плiснеська. На вiльному ранiше просторi були непрохiднi хащi iз змiями, i неслися вони до синього моря. I сказали бояри князю: Уже, княже, туга ум полонила. Бо два соколи злетiли з отчого стола золотого пошукати мiста Тмутороканя або попити шоломом з Дону. Уже соколам крильця пiдрiзали поганцiв шаблями, а самих опутали в пута залiзнi. Бо темно було. Позавчора два сонця померкли i в море опустилися, обидва багрянi стовпи погасли i з ними молодi два мiсяцi. Олег i Святослав тьмою заволоклися. На рiчцi Каялi тьма свiтло покрила: по Руськiй землi простерлися половцi, як гепардове гнiздо, i великоï смiливостi надали хиновi. Уже спустилася хула на хвалу, уже вдарило, як грiм, насилля на волю, уже кинувся Див на землю. Бо готськi краснi дiви оспiвали [помсту] на березi синього моря: Дзвонячи руським золотом, оспiвують часи Бусовi, плекають помсту Шаруканову. А ми уже дружина, жадаюча веселощiв. Тодi великий Святослав зронив золоте слово iз сльозами змiшане, i сказав: О моï синовцi, Iгорю i Всеволоде! Рано ви почали Половецьку землю мечами сiкти, а собi слави шукати. Але без честi ви одолiли, без честi-бо кров поганську пролили. Вашi хоробрi серця в мiцному харалузi викуванi, а у вiдвазi загартованi. Що ж ви сотворили моïй срiбнiй сивинi? А вже не бачу влади сильного, i багатого, i з великим воïнством брата мого Ярослава з чернiгiвськими вельможами, з володарями, i з татранами, i з шельбирами, i з топчаками, i з ревугами, i з ольберами. Тiï-бо без щитiв з захалявними ножами гучним криком полки перемагають, дзвонячи в прадiдiвську славу. Але ви сказали: Мужаймося самi! Попередню славу самi вiзьмемо, а прийдешньою самi подiлимося! А чи диво, браття, старому помолодiти? Коли сокiл у лiтах буває, високо птахiв ганяє, не дасть гнiзда свого скривдити. Але ось зло: княже менi несприяння. В нiщо добрi часи обернулися. Ось у Римовi кричать пiд шаблями половецькими, а Володимир пiд ранами. Туга i печаль сину Глiбовому! Великий княже Всеволоде! Не думкою б тобi прилетiти здалеку отчий золотий стiл постерегти! Ти-бо можеш Волгу веслами розплескати, а Дiн шоломами вилляти! Коли б ти був, то була б полонянка по ногатi, а полонянин по рiзанi. Бо ти можеш по сухому живими вогненними стрiлами стрiляти хоробрими синами Глiбовими! Ти, вiдважний Рюриче, i Давиде! Чи не ви золоченими шоломами по кровi плавали? Чи не у вас хоробра дружина рикає яко тури, пораненi шаблями гартованими на полi незнанiм? Вступiте, володарi, в золотi стремена за кривду цього часу, за землю Руську, за рани Iгоревi, вiдважного Святославича! Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш на своïм золотокованiм столi, пiдпер гори Угорськi своïми залiзними полками, заступив королевi путь, зачинив Дунаю ворота, метаючи времена-листи через хмари, суди чинячи до Дунаю. Грiзьби твоï по землях течуть, вiдчиняєш Києву ворота, стрiляєш з отчого золотого стола салтанiв за землями. Стрiляй, володарю, Кончака, поганського розбiйника, за землю Руську, за рани Iгоревi, вiдважного Святославича! А ти, вiдважний Романе, i Мстиславе! Хоробра думка носить вас на розумне дiло. Високо пливеш на дiло у вiдвазi, як сокiл на вiтрах ширяючи, прагнучи птаха в смiливостi перевершити. Бо у вас залiзнi навiть зав'язки пiд шоломами латинськими тими. Загримiла земля, i багато народiв Хинова, Литва, Ятвяги, Деремела i половцi сулицi своï повергли, а голови своï нахилили пiд тi мечi харалужнi. Але вже, княже, Iгорю померкло сонця свiтло, а дерево не добром листя скинуло. По Росi i по Сулi мiста подiлили, а Iгоревого хороброго полку не воскресити! Дiн тебе, княже, кличе i зове князiв на перемогу. Ольговичi, хоробрi князi, встигли на брань. Iнгваре i Всеволоде, i всi три Мстиславичi! Не поганого гнiзда витязi! Не переможними жеребами собi удiли здобули! Де вашi золотi шоломи, i сулицi ляськi, i щити? Загородiте Полю ворота своïми гострими стрiлами за землю Руську, за рани Iгоревi, вiдважного Святославича! Уже-бо Сула не тече срiбними струменями до мiста Переяславля, i Двина болотом тече отим грiзним полочанам пiд криком поганцiв. Один лише Iзяслав, син Василькiв, подзвонив своïми гострими мечами об шоломи литовськi, прим'яв славу дiдовi своєму Всеславу, а сам пiд черленими щитами на кривавiй травi, прим'ятий литовськими мечами, узяв Тi (славу) на криваве ложе. I сказав вiн (Боян): Дружину твою, князю, птахи крилами приодягли, а звiрi кров полизали. Не було тут брата Брячислава, нi другого Всеволода, один же зронив перлинну душу з хороброго тiла через золоте ожерелля. Засмутилися голоси, поникли веселощi, труби трублять городенськi. Ярославовi i всi внуки Всеславовi! Уже опустiть стяги своï, устромiть своï мечi пощербленi! Бо ви вже вискочили з дiдiвськоï слави. Бо ви своïми крамолами почали наводити поганцiв на землю Руську, на володiння Всеславове. Бо яке було насилля вiд землi Половецькоï на сьомому вiцi Трояновому? Кинув Всеслав жереб про дiвицю собi любу. Той хитрощами обперся об спис, скочив до мiста Києва i доторкнувся древком списа до золотого престола киïвського. Скочив вiд них лютим звiром опiвночi з Бiлгорода, злився iз синьою iмлою, уранцi ж з'явився, з трьох спроб вiдчинив ворота Новгороду - розбив славу Ярославу. Скочив вовком до Немиги з Дудуток. На Немизi снопи стелять головами, молотять цiпами харалужними, на току життя кладуть, вiють душу вiд тiла. Немиги кривавi береги не добром були засiянi засiянi кiстьми руських синiв. Всеслав-князь людям суд чинив, князям мiста роздавав, а сам уночi вовком бiгав, iз Києва добiгав до пiвнiв до Тмутороканi, великому Хорсовi вовком путь перебiгав. Тому в Полоцьку подзвонили до заутренi рано у святiй Софiï в дзвони, а вiн у Києвi дзвiн чув. Хоч i мудра душа в смiливiм тiлi, але часто бiди терпiв. Тому мудрий Боян ще ранiше приспiвку, розумний, сказав: Нi хитрому, нi вмiлому, нi спiвцю вмiлому, суду Божого не минути. О, стогнати Руськiй землi, спом'янувши давнi часи i давнiх князiв! Того старого Володимира неможливо було пришпилити до гiр киïвських, його-бо стяги нинi стали Рюриковi, а другiï Давидовi, але нарiзно в них бунчуки розвiваються, списи спiвають. На Дунаï Ярославнин голос чути. Зозулею, незнана, рано тужить: Полечу, сказала, зозулею по Дунаю, омочу шовковий рукав у Каялi-рiчцi, утру князю кривавi його рани на мiцному його тiлi. Ярославна рано плаче в Путивлi на заборолi, промовляючи: О вiтре, вiтрило! Чому, володарю, так сильно вiєш? Чому мечеш хинiвськi стрiлки на двох своïх легких крильцях на мого лада воïнiв? Хiба мало тобi було вгорi пiд хмарами вiяти, гойдаючи кораблi на синiм морi? Чому, володарю, моï веселощi по ковилю розвiяв? Ярославна рано плаче в Путивлi-мiстi на заборолi, промовляючи: О Днiпре-Славутичу! Ти пробив кам'янi гори через землю Половецьку. Ти гойдав на собi Святославовi насади до полку Коб'якового. Пригойдай, володарю, мого лада до мене, щоб не слала до нього слiз на море рано. Ярославна рано плаче в Путивлi на заборолi, промовляючи: Свiтле i пресвiтле сонце! Усiм тепле i красне ти є! Чому, володарю, простерло гарячi своï променi на лада воïнiв, у полi безводнiм спрагою ïм луки зiгнуло, тугою ïм сагайдаки заткнуло?. Приснуло море опiвночi: iдуть смерчi хмарами. Iгоревi-князю Бог путь показує iз землi Половецькоï на землю Руську до отчого золотого столу. Погасли увечерi зорi. Iгор спить, Iгор не спить, Iгор думкою поля мiряє вiд великого Дону до малого Дiнця. Коня опiвночi Овлур свиснув за рiкою, велить князю розумiти, Князю Iгорю не бути! гукнув. Загримiла земля, зашумiла трава, вежi половецькi захиталися. А Iгор-князь поскакав горностаєм до очерету i бiлим гоголем на воду. Зметнувся на борзого коня i зiскочив з нього бiлоногим вовком, i побiг до лугу Дiнця. I полетiв соколом пiд хмарами, забиваючи гусей i лебедiв на снiданок, i на обiд, i на вечерю. Коли Iгор соколом полетiв, тодi Овлур вовком побiг, струшуючи собою студену росу, бо обидва загнали своïх борзих коней. Донець сказав: Княже Iгорю! Немало тобi величi, а Кончаку прикрощiв, а Руськiй землi веселощiв!. Iгор сказав: О Донче! Немало тобi величi, ти гойдав князя на хвилях, стелив йому зелену траву на своïх срiбних берегах, вкривав його теплими туманами пiд покровом зелених дерев, оберiгав його гоголем на водi, чайками на струменях, чернюками на вiтрах. Не така ж, як сказав вiн (Боян), рiчка Стугна: малий струмiнь маючи, поглинувши чужi струмки i потоки, розширена до гирла, юнака князя Ростислава закрила на днi коло темного берега. Плаче мати Ростиславова по юнаку князю Ростиславу. Поникли квiти в жалобi, i дерево з тугою до землi схилилося. А не сороки заскрекотали? По слiду Iгоревiм ïдуть Гзак з Кончаком. Тодi ворони не каркали, галки замовкли, сороки не скрекотали по лозах, повзали тiльки дятли: стуком путь до рiчки показують. Солов'ï веселими пiснями свiтанок провiщають. Мовить Гзак Кончаковi: Коли сокiл до гнiзда летить, соколя розстрiляємо своïми золоченими стрiлами. Сказав Кончак до Гзака: Коли сокiл до гнiзда летить, то ми соколя опутаємо красною дiвицею. I сказав Гзак Кончаковi: Коли його опутаємо красною дiвицею, нi соколяти у нас не буде, нi красноï дiвицi у нас, i почнуть нас птахи бити в полi Половецькiм. Сказав Боян на кончинi Святослава, пiснетворець старого часу Ярославового Олегового, жонi князя: Тяжко тобi, головi, без плiч, погано тобi, тiлу, без голови, Руськiй землi без Iгоря. Сонце свiтиться на небi Iгор-князь у Руськiй землi. Дiвицi спiвають на Дунаï, в'ються голоси через море до Києва. Iгор iде по Боричевiм до святоï Богородицi Пирогощоï. Народи радi, мiста веселi. Проспiвавши пiсню старим князям, слiд i молодим спiвати. Слава Iгорю Святославичу, вiдважному туру Всеволоду, Володимиру Iгоревичу! Здоровi будьте, князi i дружина, що б'ються за християн проти поганських полкiв! Князям слава i дружинi! Амiнь. В.Г.Скляренко, 2000 р.
Слово про похIд IгорIв, Iгоря, сина Святославового, внука Олегового


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация